Iм’я генерал-майора Сергія Кульчицького відоме кожному українцю. Адже саме йому судилося стати першим учасником російсько-української війни, що удостоївся звання Героя України. Указ про відзначення генерала Кульчицького із формулюванням «За виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України.

 

Сергій Кульчицький народився 17 грудня 1963 році у місті Веймарі, де у складі групи радянських військ в Німеччині служив його батько. У 1967 році родина повернулася до Радянського Союзу – тато отримав призначення до частини, дислокованої на Далекому Сході. У 1979 році Сергій без відома батьків подав документи до Уссурійського суворовського військового училища. Закінчивши його, у 1981 році вступив до Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища, де обрав спеціалізацію застосування підрозділів морської піхоти. До речі, той самий заклад незабаром закінчив і його молодший брат Ігор, який, на жаль, у 30 років передчасно покинув цей світ. В роті Кульчицький був найкращим – добре навчався, чудово виконував обов’язки молодшого командира. Недивно, що із початку навчання хлопець був незмінним старшиною курсу. Багато уваги приділяв спорту – однокурсники Сергія Петровича свідчили, що в рукопашному бою юнак міг перемогти двох або навіть трьох суперників одночасно. Також майбутній генерал займався лижами, гирьовим спортом.

 

Після закінчення училища з червоним дипломом його було розподілено до 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту ВМС СРСР. За Полярне коло, на Кольський півострів Сергій відправився із дружиною Надією. Молодята познайомилися на Тернопільщині, куди він іще курсантом приїжджав у відпустку до бабусі. Тут згодом оселилися і його батьки, а після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності за захід України переїхав і сам Сергій Петрович із родиною.

 

Кожен, кому доводилося служити під началом цього офіцера – в частинах колишньої НГУ, в Івано-Франківській міліції, в Галицькому з’єднанні ВВ, в управлінні Західного територіального командування та у Головному управлінні внутрішніх військ МВС України, а пізніше Національної гвардії України – скаже, що в Кульчицькому було одразу видно і професіонала, і людину, просту та доступну, якій генеральські погони якщо й додали чогось, то аж ніяк не прагнення «жити по-генеральськи». Скоріше, можливості реалізувати численні плани і задуми без огляду на будь-які перешкоди.

 

До речі, про «генеральське» життя генерала Кульчицького. Лише найближчі колеги знали, що майже два роки, протягом яких він обіймав свою останню посаду, Сергій Петрович мешкав у невеличкій кімнаті при службовому кабінеті. Спартанську обстановку, яка складалася зі столу, стільця, тумбочки, койки та електроплитки, розбавляла хіба що наявність величезної кількості книжок із різних галузей військових знань. І це, і свідчення гвардійців та резервістів, що в зоні АТО генерал жив у солдатському наметі і сам готував нехитрий похідний харч, красномовно свідчить про те, що питання матеріальні для нього були навіть не на другому плані. 

 

Його справжній дім був у Львові, де чекала родина. Ось туди він прагнув вибиратися якнайчастіше. 

 

Коли війська рф розпочали гібридну агресію в Криму і на Донбасі, була створена Національна гвардія, де були об'єднані вчорашні військовослужбовці ВВ МВС і добровольці з Майдану, Сергій Петрович став тією особою, яка мала за неймовірно короткий час підготувати із різношерстих людей воєнний підрозділ, здатний зупиняти агресора. Спершу особисто контролював процес підготовки резервістів НГУ, а потім разом із особовим складом вирушив на схід країни. Власним прикладом він надихав своїх солдатів – разом із ними переносив усі труднощі, дбав, щоби хлопці були ситі та одягнені.

 

Катастрофа, спричинена пострілом із переносного зенітного ракетного комплексу, забрала життя шістьох військовослужбовців НГУ: генерал-майора Сергія Кульчицького, полковника Сергія Бульдовича, майора Віталія Куриловича, капітана Сергія Кравченка, прапорщиків Валентина Білошкурського і Віктора Ліпського, та шістьох працівників спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області: старших лейтенантів міліції Петра Безпалька і Василя Семанюка, старшого прапорщика міліції Володимира Шарабуряка, прапорщика міліції Володимира Лисенчука, старшини міліції Петра Остап’юка, старшого сержанта міліції Віктора Яков’яка. Дивом уціліти судилося лише одному із членів екіпажу – другому пілоту капітану Олександру Макеєнку, який дістав тяжкі травми.

 

На знак вдячності та пошани до свого наставника бійці батальйону оперативного призначення 27 бригади Північного оперативно-територіального об’єднання, який вже в 2014 році став однією із найбоєздатніших підрозділів НГУ, ініціювали процес присвоєння йому почесного найменування. 30 листопада 2016 року Президент України підписав відповідний Указ, з тих пір батальйон носить ім’я Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

 

 

Є така стара військова приказка, росіяни іще приписують її авторство своєму полководцю Суворову: солдата не треба жаліти, його треба берегти. Сергій Петрович слідував цьому правилу до кінця – його останньою місією була доставка продуктів на блокпост і заміна втомлених воїнів свіжими силами. Він і запланував цю дату, 29 травня, останнім днем свого перебування в зоні АТО, де на той час пробув уже понад місяць. Але трагічно загинув у збитому терористами гелікоптері разом із одинадцятьма бойовими побратимами.

 

Уже наступного дня наказом командувача Національної гвардії України генерал-майора Сергія Кульчицького було навічно зараховано до списку особового складу управління Галицького з’єднання Національної гвардії України. З 2005-го по 2010-й рік Сергій Петрович командував цим військовим колективом.

 

Нині погруддя генерала Кульчицького прикрашає військове містечко з’єднання, яке він багато років очолював. Ще по одному погруддю встановлено в приміщенні Головного управління НГУ в столиці і в місті Чорткові на Тернопільщині. У багатьох українських містах, зокрема, у Києві, Вишгороді, Дніпрі, Львові, Кропивницькому, Коростені, Мукачеві, Кременчуці, Івано-Франківську є вулиці, названі на його честь. Але головне – пам’ять про Сергія Кульчицького живе у серцях всіх, хто його знав, і його пам’ятатимуть покоління.