На передовій не має значення, на якій посаді та в якому званні перебуває військовослужбовець. Там, де пронизливому свисту куль акомпанують вибухи снарядів, розмиваються всі умовності і залишається найголовніше – хоробрий дух воїна, готовність іти на самопожертву заради Батьківщини, своїх рідних. Завдяки їм, полеглим у боях військовослужбовцям, далеко від лінії розмежування засинають під мирними сяйвом зірок і просинаються із променями сонця сотні тисяч українців.

Таким мужнім і відданим захисником України був заступник командира 2 Галицької бригади НГУ з тилу 41-річний полковник Андрій Соколенко. Попри свою «небойову» посаду, у зоні проведення АТО він аж ніяк не відсиджувався у тилу. Часто ризикуючи життям, офіцер виїздив до найвіддаленіших блокпостів і ВОПів, налагоджував постачання провізії, військового майна та боєприпасів, аби хлопці на передовій ні в чому не нуждалися. Він загинув під час одного з таких виїздів весною 2015 року. А через кілька років ім’я офіцера-гвардійця стало відомим на всю країну. Указом Президента України №206 від 9 травня 2019 року полковнику Андрію Соколенку було посмертно присвоєно звання Героя України.

Не секрет, що на початку збройного протистояння на сході України держава не могла забезпечити своїх захисників всім необхідним. Багато чим бійцям допомагали волонтери, а кошти для фронту, як і зараз, збирав весь український народ. Активно співпрацювали волонтери і з полковником Соколенком, який швидко налагодив зв’язки із благодійниками Львівщини.

Продовжувач військової династії Андрій Соколенко присвятив службі Батьківщині 24 роки свого життя. В 1994 році він закінчив інженерно-технічний факультет Харківського вищого військового училища Національної гвардії України (нині – Національна академія Національної гвардії України). Сумлінне ставлення до обраної справи, професіоналізм та уважність до оточуючих – якості, які згодом бачитиме кожен, хто хоча б ненадовго перетинатиметься з цією людиною – демонстрував іще курсантом. Під час навчання на випускному курсі Андрій надавав допомогу старшині роти, багато в чому на його плечах лежала відповідальність за забезпечення особового складу батальйону.

– Він був небайдужим до всього, що його оточувало. А те, що відповідав за забезпечення особового складу, вказувало, що на нього можна було покластися, адже таку справу можна довірити лише відповідальній людині. Пригадую 1993-1994 роки, невдовзі наш випуск, треба готуватися до іспитів, але він знаходив час, щоб займатися питаннями тилового забезпечення підрозділів, – згадував згодом однокашник Андрія Соколенка полковник запасу Юрій Драган.

Після випуску у 1994 році молодий офіцер був розподілений до військового колективу, де свого часу проходив службу його батько, полковник Аполлінарій Григорович Соколенко. Через 20 років Андрій Аполлінарійович обійняв посаду заступника командира частини з тилу – начальника тилу 2 Галицької бригади Національної гвардії України.

Про нього, як керівника і просто людину, і досі згадують словами: «Таких більше не було і не буде». Професіонал своєї справи, рішучий, діючий, надзвичайно розумний та розуміючий. Колишній підлеглий полковника Соколенка, Євген Кугук згадує його з болем у голосі:

– Я таких людей не зустрічав ні до, ні після. Він був не тільки грамотним військовим, а й освіченою людиною. Багато читав, любив історичні фільми. Іноді просто розповідав речі, які заворожували. Він був і мамою, і татом для нас, підлеглих. Ніколи не давав нас кривдити, відстоював, але вмів сам поговорити з тобою так, що мурахи йшли по шкірі. Я бачив у ньому кумира.

Заслуги полковника Соколенка ще в мирний час заохочувалися багатьма відомчими відзнаками. А наприкінці березня 2015 року офіцер був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» – протягом року від початку інспірованих росією заворушень на Донбасі він чотири рази відряджався до зони бойових дій. Здавалося б, все складалось чудово – любляча родина, нещодавно отримана від держави квартира, професійна реалізація, заслужена повага колег та друзів. Здавалося б, живи і радій! Все перекреслила трагедія, із тих, що, на жаль, часто трапляються на війні.

17 травня 2015 року полковник Андрій Соколенко разом із трьома волонтерами поспішали до гвардійських позицій. Але так і не дісталися до місця – неподалік села Троїцького Попаснянського району Луганської області їхній «уазик» підірвався на протитанковій міні. Цією ж дорогою вони їздили напередодні і без особливих пригод повернулися у свій табір… Внаслідок вибуху разом із полковником Соколенком загинули водій старший солдат за контрактом Іван Попіль та волонтери Володимир Боднар і Геннадій Євдокименко. Вижити вдалося лише волонтеру Андрію Романчаку, який дістав 60% опіків поверхні тіла.

Свій останній спочинок Андрій Соколенко знайшов на полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. Без коханого чоловіка та турботливого батька залишились дружина Ірина і донька Аліна… Неподалік нього похований генерал-майор Сергій Кульчицький, теж Герой України. Свого часу Сергій Петрович та Андрій Аполлінарійович служили в одній бригаді, товаришували. Проводжали полковника Соколенка в останню путь сотні людей. За вісім років з моменту загибелі офіцера на службу до його рідного з’єднання прийшли багато нових військовослужбовців. І нехай вони особисто не знали цього офіцера, але пам’ять про нього живе, передаючись кожному новому поколінню воїнів Галицького з’єднання Національної гвардії України. Добрим словом згадують Героя України і в навчальних закладах, які він закінчив – пам’ятні дошки прикрашають фасад львівської середньої загальноосвітньої школи №48 та приміщення факультету логістики Національної академії НГУ.