Семінько Руслан Євгенійович, народився 25.01.1998  в селі Талалаївка Чернігівської області. Навчався в місцевій школі, після якої вирішив стати медиком. Вступив до Сумського медичного коледжу, де отримав спеціальність «фельдшера» .

Після закінчення коледжу вирішив підписати контракт з Державною Прикордонною Службою, у 2020 році  став на захист Батьківщини на посаду «Іспектор прикордонної служби 1 категорії – старший оператор групи повітряної розвідки прикордонної комендатури швидкого реагування 5 прикордонного загону». 

Загинув Захисник  26 лютого 2022 року на Сумщині, виконуючи завдання з пошуку диверсійно-розвідувальних груп противника, в ході якого отримав поранення несумісне з життям.

– Я почула цю новину, – згадує мама Руслана Тетяна Володимирівна, – і не могла собі місця знайти. Дзвоню до нього, виклики йдуть, а син не відповідає на дзвінок. Удосвіта 24-го лютого і Руслан, і Володя повідомляли мене про початок повномасштабного вторгнення. Моєму розпачу не було меж, бо мої обидва синочки на передовій: Руслан – прикордонник на Сумщині, а Володя служить за контрактом, на той час теж у тому регіоні. Не випускала телефон із рук з надією, що синочок передзвонить. Це вже пізніше, після похорону, чоловік зізнався, що він набирав йому і казав, що вороги їх накривають «Градами». Мені він такого б не сказав. Він дуже беріг мене, навіть у такому жаху. Не передзвонив син і до дружини Каті. Ми всі розуміли, що трапилося щось страшне, інакше б він хоч слово сказав, і періодично продовжували дзвонити. Відповіли нам уже з моргу у Лебедині. Телефон його не встиг розрядитися. Усе далі, як в тумані. І досі я не можу усвідомити, що ніде і ніколи його не буде на землі!До війни я була найщасливішою жінкою у світі! Я – мама двох чудових хлопців, двох дорослих синів! Я ними жила і дихала. І дня не минало, щоб із ними не говорила по телефону, а коли я до них їхала, а чи вони додому, то, взагалі – вершина щастя… Мої обидва сини вибрали свій життєвий шлях – захищати Україну. Я гордилася і горджуся цим. Як на душі важко, як плаче вона щодня, можуть зрозуміти тільки ті, хто втрачав своїх дітей. Минає рік такого болю, який не можна передати словами. Мій добрий, лагідний, мій турботливий син… Щодня говорю з ним і вірю, що він чує мене… Не звикається! Не легшає… Та треба жити. Треба всім нам вистояти і перемогти! За Україну молодший син загинув, за Україну старший воює… 

Більш, як тридцять років тому дівчина з Кубані Таня закохалася у хлопця з нашого Липового – Євгена Семінька. І, як кажуть, куди голочка, туди і ниточка. Зупинилися жити у його рідному Липовому. Роботу із вищою технічною освітою у селі знайти було не реально, отож не цуралася ніякої – працювала і в колгоспній їдальні, і в лікарні. Адже у складні 90-ті треба було якось виживати. У грудні 1993-го народився їхній первісток Володя, а якраз на Тетянин день, 25 січня 1998-го, – Русланчик. Такі рідні, такі різні і, водночас, такі схожі за переконаннями її хлопці.

Знаючи багато років Тетяну Володимирівну, важко і здогадатися, що тридцять років тому вона говорила російською. Тоді ще ніхто б на це і не зважав, але, вирішивши жити в Україні, народивши тут дітей, вона швидко опанувала і мову, і звичаї. «Як у одній сім’ї різними мовами говорити?! Мої сини народилися і виросли справжніми українцями, – з гордістю розповідає жінка. – І це моє щастя! Спасибі Богу, що моя доля склалася тут, в Україні. Я вірю, що Україна обов’язково переможе, вірю в її світле майбутнє! Інакше і бути не може! Надто дорогу ціну платимо за це!»