Петровська Наталія Володимирівна народилася 12 січня 1978 року. Виросла в місті Сєвєродонецьк Луганської області. 

   Вперше вступила на службу за контрактом у Збройні Сили України у 2016 році, працювала у військовому шпиталі, а в 2018 році перевелася до Сєвєродонецького міського військкомату, де прослужила до 2019 року. Наталія виховувала двох синів одна, ніколи не просила допомоги і завжди намагалася робити так, щоб її сини ні в чому не мали потреби. Попри це, вона також допомагала своїм батькам. Наталія була
відкритою та запальною людиною: якщо щось або хтось її не влаштовував, вона про це відразу казала. Вона робила все заради своїх дітей, навіть виховуючи їх сама.

   Зі слів старшого сина: «Моя мати була люблячою та справедливою, завжди мене підтримувала, робила все можливе, щоб ми з братом стали хорошими людьми. Ми з братом були найдорожчим, що в неї було». 

     У 2021 році старший син пішов на строкову службу до Збройних Сил, а Наталія підписала контракт з Державною прикордонною службою України. Її направили на базову військову підготовку. Службу проходила в місті Щастя старшим кухарем, отримала звання молодшого сержанта. 

  Війну зустріла на курсах підвищення кваліфікації, відразу вирушила в місто Щастя забрати свої речі, де окупанти намагалися штурмувати місто. Моя мати була там сама, коли почався штурм, і група наших хлопців допомогла їй вийти під обстрілами. Вони змогли вибратися на бронетранспортері, після чого Наталія дісталася до своєї прикордонної застави. Вона намагалася евакуювати батьків та молодшого сина, але, на жаль, їй це не вдалося, і вони залишилися в селі під Сєвєродонецьком.

  Після початку повномасштабного вторгнення Наталія подзвонила старшому сину і сказала, що має можливість звільнитися, але не може покинути побратимів. Вона залишалася в Сєвєродонецьку під час його штурму, згодом відійшла до Лисичанська, а потім до Попасної. Хоча Наталія була старшим кухарем, вона намагалася допомагати чим могла: заряджала боєприпаси, допомагала пораненим. 

  Останній раз вона зателефонувала старшому сину другого травня зранку. Зі слів старшого сина: «Коли ми закінчили розмову, я сказав, що сильно її  люблю, обіймаю та цілую. Мама відповіла, що я рідко таке їй кажу, і через це навіть занепокоїлась. Ми посміялися й попрощалися». Наступного дня мені зателефонували й повідомили, що моя мати загинула другого травня під час евакуації поранених. Їх автомобіль підло розстріляла диверсійно-розвідувальна група.

  Петровська Наталія Володимирівна (12.01.1978 – 02.05.2022) була справжнім патріотом своєї держави та люблячою матір’ю. В неї залишилися старенькі батьки та двоє синів, які ніколи не забудуть свою люблячу та героїчну доньку та матір. Нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.