Івано-франківський спецпризначенець Віктор Паньків з 2014 року боровся з російськими загарбниками

22 травня під час масованого ракетного обстрілу поліцейський загинув на Запоріжжі. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, загартований важкими боями в АТО, пораненням і смертю побратимів, Віктор без роздумів вирушив на передову ‒ боротися за незалежність і територіальну цілісність України. Названий батько свого взводу, мудрий учитель, наставник і вірний друг… Таким для побратимів по службі Віктор Паньків залишиться назавжди.

Йому було лише 36. Родом із Калуша, жив у Івано-Франківську. Поліцейський-спецпризначенець, командир взводу. Майстер спорту з паверліфтингу. Добрий, чуйний, сильний. Про таких кажуть: «Людина з великої літери».

Дружина Оксана з великою любов’ю і теплом згадує про свого коханого. З Віктором Оксана познайомилась понад десять років тому. Спершу дружили, потім ‒ зустрічались. А перед самим відправленням на фронт – одружилися. Як чоловік та дружина вони були разом лічені години. Зі сльозами на очах жінка пригадує: «Перед виїздом у відрядження його відпустили буквально на декілька годин, і цей час ми використали для того, щоб одружитися. А тоді він поїхав на Київщину. Ми навіть фотографію не зробили… Він хотів просто бути щасливим, дуже любив природу, насолоджуватись світом і життям. Дуже хотів дітей».

Оксана розповідає, що в житті Віктора на першому місці завжди була робота, служба в поліції. Служити Україні ‒ у нього в крові. І жінка це знала, і завжди ставилась із розумінням.

Бути правоохоронцем – його дитяча мрія. Остаточно з професією визначився під час служби в армії: розумів, що любов до спорту і сильний характер допоможуть втілити мрію в реальність. Так і сталось: потрапив в омріяний спецпідрозділ. Тут став командиром взводу, отримав десятки нагород, медалей та подяк за сумлінну службу. Запорука його успіху ‒ у вимогливості до себе, підлеглих і до роботи. А ще ‒ в неабиякому авторитеті серед колег-спецпризначенців.

Побратими по службі називали Віктора «батьком». Поліцейський Руслан Джегалюк, вихованець і приятель загиблого, розповідає: «Він був моїм командиром взводу. Вперше ми познайомилися, коли складали заліки з фізичної підготовки. Віктор приймав у мене другий спаринг, найважчий. Вимогливим був… Уже згодом я зрозумів, що він мене так перевіряв: … чи вистою. Так і подружилися. Сумно, адже вся рота залишилась без «батька».

Війна прийшла в життя Віктора Паньківа у 2014-му. Пекельне горнило боїв на сході України неабияк загартувало тіло і сильний дух молодого бійця: звільняв від терористів Слов’янськ, дивом вижив на горі Карачун, отримав осколкове поранення під час мінометного обстрілу. Але ніколи не скаржився. Бути першим із перших ‒ його непорушне правило.

24 лютого, коли росія розв'язала повномасштабну війну проти України, Віктор Паньків уже був у повній бойовій готовності. Товариші по службі пригадують, що Віктор повсякчас підіймав бойовий дух побратимів. «Він знав, що таке війна. І не хотів, щоб ми це пережили, ‒ розповідає Руслан Джегалюк. ‒ Казав, що спочатку буде дуже страшно. Головне ‒ триматися разом. Він хотів донести цей досвід нам. Вірив, що ми переможемо».

Віктор одним із перших зголосився вирушити на фронт. Спершу командира взводу № 2 роти поліції особливого призначення ГУНП в Івано-Франківській області відправили на Київщину, а звідти ‒ на бойові завдання у Запорізьку область. 22 травня під час масованого ракетного обстрілу Віктор загинув.

Посмертно Віктора Паньківа нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, медаллю  «За заслуги перед Прикарпаттям» та медаллю «За оборону України». Також посмертно йому присвоєно звання «майор поліції».

Він завжди житиме в нашій пам’яті.