З усіх шляхів він обрав найдостойніший – пам’яті львівського поліцейського Віктора Олексина, який загинув, захищаючи Україну

Поліцейський полку «КОРД» Головного управління Національної поліції у Львівській області, старший сержант поліції  загинув17 жовтня 2024 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Йому назавжди  36…

Віктор міг стати видатним художником або чемпіоном із дзюдо, виховувати своїх трьох дітей та дожити до глибокої старості, але залишиться у нашій пам’яті Героєм, який із перших днів російського вторгнення в Україну у 2014 році у складі зведеного загону поліції Львівщини виконував бойові завдання на сході України та загинув, захищаючи незалежність нашої держави.

Він народився у селищі Івано-Франкове на Львівщині. З дитинства вирізнявся винятковою добротою, поєднаною з прагненням справедливості. Мав хист до малювання та займався спортом.

«Ми з самого малечку всюди разом — на дзюдо, до школи, на прогулянку. То був і є мій найдорожчий, найрідніший брат», — розповідає молодший брат Руслан Олексин.

«Завжди допоможе — по господарству у дворі й на городі. І не було такого, щоб пройшов повз і не обійняв. Золота дитина», — додає бабуся Героя Ганна Іванівна.

Роман Олексин, батько правоохоронця, згадує, що син із дитинства мав неабиякі успіхи у малюванні: «Їздив на Олімпіаду до Польщі. Він дуже гарно малював — міг по пам’яті зобразити будь-що».

Однак, коли прийшов час визначатися з майбутньою професією, Віктор Олексин, не вагаючись, обрав службу правоохоронця. Рідні згадують — бажання допомагати й захищати переважило всі інші прагнення.

Службі у правоохоронних органах Віктор присвятив понад 16 років свого життя. З 2014 року виконував бойові завдання в зоні АТО на сході України. Напередодні антитерористичної операції одружився з коханою Наталею.

«Було важко, тому що я не знала, як буде далі. Мене завжди супроводжували переживання під час його відряджень. Але чоловік ніколи не боявся, був упевнений у майбутньому, казав, що все буде добре. Потім з’явилися дітки. Спочатку Соломійка — наша старша донечка, потім Діанка, а потім Павлик», — говорить дружина.

Своїх донечок та сина Віктор дуже любив, ні в чому їм не відмовляв і поспішав до них із кожного відрядження.

«Він казав: мене чекають горобчик та дві квіточки», — згадують батьки.

«Тато був таким красивим. І він ніколи не відмовлявся від спільних забавок. Наприклад, коли ми грали в якісь дівчачі ігри, він охоче зголошувався і ставав мало не головним героєм нашої гри», — ділиться спогадами Соломійка Олексин. А її сестричка Діана радіє, коли може побачити тата уві сні: «Мені сниться, що він мене обіймає, цьомкає, посміхається…»

З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну поліцейський продовжив стояти на захисті країни.

«Попри те, що він батько трьох дітей і мав можливість для відтермінування, Віктор пішов виконувати свій обов’язок. Він казав: "Хто, як не я, повинен іти захищати нашу Батьківщину, наших дітей від російського окупанта"», — розповідає інспектор батальйону поліції особливого призначення «КОРД» , Михайло Деревенко.

Побратими згадують, що під час виконання бойових завдань на Олексина завжди можна було повністю покластися — він підтримає, «прикриє», допоможе. В один із таких «виходів» старший сержант потрапив під ворожий мінометний обстріл та отримав смертельні поранення.

Дружина Наталя пам’ятає останню розмову з чоловіком. «Коли він подзвонив і сказав, що виїжджають на завдання, я спитала, чи мені варто хвилюватися? Він сказав: "Не переживай, все буде добре. Ми ненадовго, як тільки зможу, я віддзвоню". Але, на жаль, наступний дзвінок уже був не від нього…»

Для всіх, хто знав Віктора, його смерть стала тяжким ударом. Поховали поліцейського у селі Підгір’я на Івано-Франківщині, де він проживав разом із дружиною та дітьми.

«Він продовжує жити, поки ми його пам’ятаємо. І зробимо все, щоб ворог відповів за смерть усіх наших побратимів… На росію однозначно чекає поразка», — переконаний заступник командира взводу №2 роти №1 батальйону поліції особливого призначення «КОРД» Володимир Фігура.