Сергій Матвієвський народився 19 травня 1996 року в селі Містки Сватівського району Луганської області. Дитинство та юність провів у Рубіжному. Після школи вступив до Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу. Отримавши диплом, обрав шлях служіння Україні — приєднався до батальйону поліції особливого призначення «Луганськ-1».

З початком повномасштабного вторгнення Сергій залишив службу в поліції та став до лав Національної гвардії України. У складі 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука «Рубіж» воював на найскладніших напрямках. В одному з боїв зазнав поранення, але після відновлення продовжив службу вже у Центрі спеціального призначення «Омега» НГУ.

У складі 1-го окремого загону спеціального призначення Сергій Матвієвський пройшов найгарячіші ділянки фронту — від Луганщини до Донеччини та Харківщини. Виконував штурмові й оборонні завдання, виявляв позиції противника, коригував вогонь, прикривав відхід груп, зачищав населені пункти та евакуйовував поранених під щільним вогнем.

Він був офіцером, який умів діяти там, де ціна помилки — життя. Сергій ретельно оцінював обстановку, знаходив вигідні позиції для роботи вогневих засобів і швидко приймав рішення, коли ситуація змінювалася за секунди. Працював із різними видами озброєння — від автоматичного та ручного гранатометів до мінометів. Його розрахунки неодноразово зупиняли ворожі штурми, знищували техніку, укриття та живу силу противника, допомагали повертати втрачені позиції.

Під час боїв на Луганщині Сергій особисто керував вогнем по штурмових групах противника, зупиняв просування бронетехніки та прикривав українські позиції. На Харківщині його точні удари зривали підготовку ворога до наступу та не дозволяли йому закріпитися на зайнятих рубежах.

На Покровському напрямку офіцер провів багато тижнів у боях, стримуючи постійні атаки російських військ. За його участю було зупинено численні штурми, знищено ворожу техніку, укриття та польові склади з боєприпасами. Але найбільше Сергія характеризувало не те, скільки цілей він уразив. Для нього головними були люди поруч.

Восени 2025 року під час важких боїв на Покровському напрямку Сергій разом із побратимами брав участь у зачистці ворожих позицій. Під час одного зі штурмів Сергій першим увірвався до ворожого укриття, забезпечивши групі можливість завершити зачистку позиції. В іншому бою, попри інтенсивний вогонь противника, він прикривав побратима, який виконував завдання на передньому краї.

Останній бій Сергія став продовженням цієї його внутрішньої звички — не залишати своїх. Під час масованого обстрілу один із бійців його групи дістав тяжке поранення і вже не міг самостійно пересуватися. Сергій, розуміючи небезпеку, кинувся до нього, затягнув побратима в укриття та намагався вивести його із зони ураження. Коли вони вже майже дісталися безпечного місця, противник завдав прицільного удару. Сергій прийняв його на себе.

Він загинув, прикривши собою побратима. Ціною власного життя врятував його та дав своїй групі можливість продовжити бій і втримати визначений рубіж.

Лейтенант Сергій Матвієвський був офіцером, для якого професіоналізм означав не лише влучність, витримку чи сміливість. Це означало відповідальність за тих, хто поруч. Саме таким він залишився до останньої миті — рішучим у бою, холоднокровним під вогнем і готовим ризикувати собою заради побратимів.

За мужність, героїзм і самовідданість лейтенанту Сергію Матвієвському посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Його ім’я залишилося серед тих, хто не просто боронив Україну, а до останнього подиху тримав відповідальність за тих, хто стояв поруч.