Андрій народився 3 серпня 1994 року в місті Надвірна Івано-Франківської області в родині військовослужбовців. З дитинства зростав у середовищі честі, відповідальності та любові до України.

Навчався у Надвірнянському ліцеї №2, де проявив себе як кмітливий і активний учень, брав участь у шкільному житті. Був вихованцем «Пласту», де сформував свій характер і прийняв життєве кредо: «Бути вірним Богові та Україні». Після школи вступив до Надвірнянського фахового коледжу Національного транспортного університету, а згодом продовжив навчання в самому університеті.

У 2015 році розпочав службу в Національній гвардії України. Після строкової служби свідомо обрав шлях професійного військового, пройшов підготовку і вступив на службу в спецпідрозділ НГУ «Омега». У 2016–2018 роках як учасник АТО з позивним «Маркіз» боронив схід України. 

Лейтенант Андрій Марків, офіцер зі зв'язку 4-го окремого загону спеціального призначення ЦСП «Омега» Національної гвардії України, був удостоєний звання Героя України з присвоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) Указом Президента №554/2026 від 27 червня 2026 року. Виконуючи бойові завдання на Покровському напрямку, Андрій Марків неодноразово зривав штурми противника, особисто знищував ворожу бронетехніку та окупантів, забезпечуючи утримання українських позицій. Отримавши смертельні поранення, офіцер до останнього продовжував бій, знищив двох військовослужбовців противника та загинув, залишившись вірним Військовій присязі.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Андрій без вагань повернувся до строю. Його бойовий шлях пролягав через Київщину, Харківщину, Сєвєродонецьк, Серебрянський ліс, Часів Яр, Торецьк і Покровський напрямок.

Від початку 2025 року Андрій Марків у складі групи спеціального призначення виконував бойові завдання на Покровському напрямку Донеччини. 16 вересня під час наступу російських військ на підступах до Мирнограда Андрій зірвав просування ворожої бронегрупи. Він дочекався моменту, коли головний бронетранспортер опинився в зоні ураження, і точним пострілом із РПГ-7 підбив його. Ворог зазнав втрат і був змушений відступити. 25 вересня поблизу Новоекономічного офіцер виявив просування групи з шести російських військових. Попри роботу ворожих засобів радіоелектронної боротьби, Андрій особисто вивів важкий ударний дрон до цілі. Ударом було знищено чотирьох окупантів, решта відступила.

8 листопада поблизу Родинського Андрій першим вступив у бій із групою противника, яка готувалася відкрити вогонь по українських військових. В ході бою він зміг нейтралізувати трьох ворожих солдатів і його дії допомогли спецпризначенцям завершити штурм, закріпитися на позиціях.

У січні 2026 року Андрій продовжував виконувати завдання в районі Родинського. 11 січня під час бою він знищив двох окупантів, які спостерігали за українськими позиціями та коригували вогонь. Наступного дня група виявила ворожий бліндаж. Під щільним вогнем Андрій наблизився до укриття і гранатами знищив трьох військових противника. Під час подальшого просування по групі почав працювати ворожий вогонь. Один із боєприпасів, скинутих із дрона, розірвався біля ніг Андрія. Він отримав тяжкі поранення і втратив багато крові. Попри це, офіцер зміг самостійно відійти на кілька метрів, після чого втратив свідомість. Побратими надали йому домедичну допомогу та перенесли до бліндажа. Через інтенсивний обстріл і загрозу оточення група була змушена відійти, залишивши пораненого Андрія в укритті.

Увечері до бліндажа наблизилися двоє російських військових. Навіть будучи смертельно пораненим і майже без сил, Андрій вступив із ними в бій. Він використав гранати та знищив обох. Це був його останній бій. Андрій Марків помер того ж вечора від тяжких поранень і масивної крововтрати. До останньої хвилини він залишався в бою, не здався ворогу і продовжував виконувати свій військовий обов’язок.

Лише 22 січня 2026 року, за надзвичайно складних умов, вдалося евакуювати тіло загиблого офіцера з поля бою. Андрій Марків назавжди залишився прикладом мужності, офіцерської честі та вірності побратимам і Україні.

Андрій був люблячим і турботливим батьком. Рідні згадують, як маленький Захар щовечора зустрічав тата з роботи, як разом вони прикрашали свою першу сімейну ялинку. Це був їхній перший і, на жаль, останній Новий рік утрьох. Він дуже чекав, коли у сина з’явиться перший зубчик. Перед черговим виїздом на фронт запитував: «Чи побачу я твої зуби?». На жаль, цього не сталося. Перший зуб у Захара прорізався рівно на сороковий день після загибелі батька.

Особливе місце в житті Андрія займали гори. Ще з юності він ходив у походи, а зимові Карпати були для нього місцем сили й відпочинку. Любив кататися на сноуборді, мріяв брати із собою сина на риболовлю та чекав, коли Захар підросте.

Найбільше ж Андрій мріяв про мир. Про той день, коли війна закінчиться, він повернеться додому і зможе бачити, як росте його син, не через екран телефону, а щодня поруч.

За службу Андрій Марків був відзначений державними та відомчими нагородами:

• орденом «За мужність» III ступеня;
• відзнакою Президента України «За оборону України»;
• нагрудним знаком Національної гвардії України «За доблесну службу»;
• відзнакою Івано-Франківської обласної державної адміністрації «За бойову звитягу»;
• медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину»;
• відзнакою Міністерства оборони України — «Вогнепальна зброя».

Указом Президента України №554/2026 Андрію Марківу посмертно присвоєно найвище державне звання — Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».