Рятував інших, хоч сам був тяжко поранений: пам’яті харківського поліцейського Олександра Ковтуна

1 листопада 2024 року російська армія завдала ракетного удару по Харкову. Унаслідок обстрілу Олександр Ковтун дістав численні осколкові поранення. Та не зважаючи на це, він рятував колегах аж поки не знепритомнів. У тяжкому стані поліцейського доставили до лікарні, де понад тиждень медики боролися за його життя. Врятувати Олександра не вдалося. Йому назавжди залишиться 44 роки.

Начальник відділу організаційно-аналітичного забезпечення управління кадрового забезпечення ГУНП в Харківській області Олександр Ковтун понад двадцять років служив у лавах органів внутрішніх справ. Його колеги згадують - це був справжній офіцер, який умів бути водночас вимогливим керівником і уважним другом. 

Колега загиблого, Валерія Весна, розповідає: «Олександр був справжнім лідером і керівником - він думав наперед, казав, як діяти. Навіть, коли почалася війна, він залишався зібраним, зосередженим, впевненим».
За її словами, Олександр захоплювався вивченням створення світу. Читав книжки про історію, війну, виживання у складних умовах.

У перші дні війни, коли потрібно було швидко налагодити роботу підрозділу у нових екстремальних умовах, саме Олександр узяв на себе відповідальність і зумів забезпечити стабільне функціонування служби. Колеги кажуть, він завжди знаходив найкраще рішення, вмів тримати команду в тонусі й підтримувати моральний дух.

«З ним було комфортно і безпечно. Він дбав про безпекову складову нашої роботи, а в критичні моменти умів заспокоїти й підтримати кожного», - каже Валерія.

Для Євгенія Буцького Олександр був не просто начальником, а близьким другом: «Олександр називав мене молодшим братом. Ми спілкувалися постійно - він був серйозний, начитаний, кмітливий. Я щодня про нього згадую».
Колеги й досі пам’ятають його фразу, сказану у важкі дні війни: «Важко і страшно помирати одному. А коли ми разом, то можна ще й посміятися. Ми ж усі офіцери - розуміємо, що під Богом ходимо».

Для Олександра головною цінністю була сім’я - син і донька, якими він безмежно пишався. Він був турботливим батьком і надійним товаришем.
Той трагічний день Валерія згадує з болем: «Багато моментів стерлося з пам’яті, але я пам’ятаю, як Олександр після вибуху зайшов до кабінету, взяв аптечку й побіг допомагати пораненим. Як потім виявилося, він уже сам був тяжко поранений. Але все одно рятував інших».

Олександр намагався надати допомогу колезі - Ігорю Іванчишину. Під час накладання турнікета він знепритомнів, після чого його вже забрала швидка.  Медики зробили все можливе, але 9 листопада його серце зупинилося.
Перебуваючи у лікарні, він продовжував хвилюватися не за себе, а за підлеглих - питав про їхній стан, намагався підтримати словом.

Поліцейський Олександр Ковтун залишиться у пам’яті колег як людина честі, обов’язку і доброти. Він загинув, рятуючи інших, і став прикладом справжнього офіцера, який служив до останнього подиху.

Вічна пам’ять…