Олександр Олександрович народився в селі Пантаївка Олександрійського району Кіровоградської області. Навесні 2014 року Олександр за мобілізацією прибув на ділянку Східного регіонального управління. З 1 квітня 2014 року в період призову на службу під час першої хвилі мобілізації на особливий період старший солдат О. О. Басак посилював відділення інспекторів прикордонної служби (з місцем дислокації в н. п. Василівка) відділу прикордонної служби «Амвросівка». Обстановка на ділянці характеризувалась активними спробами порушення територіальної цілісності озброєними бандитськими формуваннями з метою вчинення провокацій на території України та здійснення нападів на прикордонні підрозділи. 

Вночі 31 липня 2014 року під час обстрілу військового містечка старший солдат О. О. Басак швидко зайняв позицію для відбиття нападу поруч із товаришами по зброї. Зав’язався запеклий бій. Бойовиками було здійснено декілька пострілів із гранатометів із відстані 100–150 м від місця розташування підрозділу та вівся постійний вогонь із стрілецької зброї, у тому числі з кулемета. Було пошкоджено адміністративну будівлю відділення. У результаті обстрілу старший солдат О. О. Басак через отримані значні поранення, не сумісні з життям, загинув. 

Селище Пантаївка прощалася з 25-річним Олександром Басаком, загиблим у зоні АТО. Батько і мати Сашка на похороні не відходили від сина, намагалися не пропустити жодної миті з останньої нагоди побути з ним поруч. Загиблого привезли у відкритій труні — чисте обличчя, немов живий. 

В Олександра з мамою була домовленість – він телефонував їй щоранку. Так тривало чотири місяці, і щодня він повідомляв, як справи. 

Сина мобілізували в березні 2014 року, направили на кордон України  з РФ – в село Василівку Амвросіївського району Донецької області. Один раз йому пропонували взяти короткочасну відпустку, на п’ять діб, але Саня не захотів – вирішив, якщо повертатися додому, то назавжди. 

«31 липня зранку не було дзвінка і він не брав трубку, – розповідає сусідка Марія Тищенко. – А потім зателефонували хлопці, що немає Саші. У дворі такий крик піднявся, що не передати. Батько кричав: «Я не вірю, не вірю, я не вірю, що його не побачу!»». 

«Вони важко пережили звістку про смерть, – схлипує хрещена мама Саші Оксана Антонова. – Батько посуд бив, кричав. Він у них єдиний син, дуже домашній був – такий. . . мамин татів. Але це не означає, що тепличний, а просто спокійний». 

На похорон приїхали двоє колишніх товаришів Олександра по службі – його безпосередній командир старший лейтенант Олександр Гречаний зі Світловодська та сержант Юрій Руденко зі Знам’янки. Товариші по службі згадують, що Басак був веселий і оптимістичний. 

«Саня завжди говорив: «Не переживай, прорвемося», це його улюблена фраза була. Ще любив говорити: «Будемо живі — не помремо». Він навіть у бою не втрачав оптимізму, завжди вірив у благополучний результат. Якось був випадок: нам наказали вантажити мішки з піском і обладнати позиції, а всі втомлені – жах, руки ноги не піднімаються. Сашко встав, зняв майку, закотив штани і почав один працювати. За п’ять хвилин всі встали і приєдналися», – згадує товариш по службі Юрій Руденко. 

Друзі та однокласники сліз не приховували: радісний, добрий, чуйний. . . Згадували, що після школи Олександр закінчив Кіровоградський педагогічний університет за спеціальністю «фізичне виховання», міг стати хорошим  учителем – іронічним і вимогливим, це чудові якості для педагога, але втрутилася війна. Страшна і підла. 

Сусідка розповідала, що якщо Сашка свій двір від снігу чистив, то і їй стежину обов’язково прокладав. 

Коли на кладовищі почали опускати труну в могилу, якась жінка крикнула: «Герої не вмирають!». Її крик підхопили. Спочатку додався один голос, два, десять, п’ятнадцять. . . і різко пролунав збройовий салют з автоматів. Люди схилили голови у скорботі і прощанні. 

Кращий пам’ятник Олександр Басак створив собі сам – це добра слава і повага людей. Дякуємо, Герою!

Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за осо­бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці­лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).