Владислав народився у сім’ї військового. Навчався у Гімназії №1 у м. Сімферополь. Закінчив Національну академію Національної гвардії України. Із 2006 року пройшов шлях від лейтенанта до полковника.

 

Чоловік служив у гарячих точках війни з 2014 року. Був одним з перших учасників АТО під час штурму м. Слов’янськ на Донеччині. Того року його батько генерал-полковник Юрій Аллеров був одним з командувачів Сил Оборони України, а згодом став командувачем НГУ.

 

Полковник Владислав Аллеров з початку неоголошеної війни на Донбасі постійно залучався до планування і реалізації бойових операцій. Попри те що військовий керівник такого рівня займається переважно управлінською діяльністю, Владислав Юрійович не мав звички затримуватись у штабах. Він вів за собою підлеглих і ніколи не доручав хлопцям завдань складніших за ті, які міг би виконати сам. 

 

 – Полковника Аллерова я пам’ятаю ще з курсантських років. Я навчався на командному факультеті, він – на тиловому, але ми розташовувались на одному поверсі і, звісно, були знайомі. Я запам’ятав Влада хлопцем, який обожнював спорт. Він не був професійним атлетом, не входив до збірних команд інституту, але весь вільний час проводив у спортзалі або на стадіоні. Звісно, це не могло не викликати поваги, але тоді я не знав, що Влад бажає служити у спецназі і гартує тіло і дух для здійснення своєї мрії.

 

Згодом ми зустрілися в 2012 році у Львові, отримавши призначення до ОЗСП Західного територіального управління ВВ МВС України. На той час він обіймав посаду заступника командира загону, згодом заслужено був підвищений до командира. У нас був один напрямок – висотна підготовка, тож ми проводили багато часу разом, стали друзями. Обмінювались досвідом, тобто, скоріше Влад ділився своїм – він же перевівся із кримської «Лаванди», єдиного на той час гірського спецпідрозділу у військах.

 

Його досвід і ентузіазм відіграли важливу роль у підготовці особового складу. Він навчав хлопців власним прикладом – розповідав, показував, демонстрував. Був розумним, продвинутим, англійську мову знав досконало. Ми разом проходили навчальні курси за кордоном – в Румунії, Італії, так Владу не потрібно було перекладача, він на льоту схоплював все, що пояснювали інструктори. До речі, він не зупинився на своїй першій інститутській освіті – згодом закінчив магістратуру, а 2021 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, – згадує один із офіцерів Головного управління НГУ, який близько знав полковника Аллерова.

 

Полковник Аллеров дійсно вболівав за своїх людей, беріг їх. Турбувався, щоб у них було все найкраще – зброя, оснащення, екіпіровка. Коли в 2014 році різко змінилась специфіка виконання службових завдань, виникли потреби, які держава не могла закрити в короткий термін, він налагодив співпрацю із волонтерами, як у Львові, так і по всій Україні. Домовлявся, діставав, дбав про кожного бійця.

 

– Якби не ця війна, він був би гарним командиром. Не тільки ОЗСП, але й полку, бригади і вищого рівня. Владислав Юрійович мав всі якості для цього. Із його загибеллю Нацгвардія багато втратила, – впевнені всі, хто його знав.

 

Займатися військовою справою для Владислава Аллерова було так само природньо, як дихати. До полігонів він звик із дитинства. Генерал-полковник Юрій Аллеров розповідає, що іще маленьким син був обізнаний і у солдатському побуті, і в усіх видах озброєння і техніки. Наприкінці 1980-х родина мешкала у грузинському місті Ахалкалакі. Із зростанням активності національно-визвольних рухів та загостренням міжетнічних конфліктів у місті ставало небезпечно, дружини і діти офіцерів залишали гарнізон. Проте в родині Аллерових служили і батько, і мати, можливостей особисто привезти п’ятирічного Владислава в Україну до рідні вони не мали.

 

– Коли незаконні збройні формування стали намагатися захоплювати військові склади, я посадив сина на бронетранспортер і він військовою колоною доїхав до Хашурі через Боржомі, а там уже на автобусі до Тбілісі, де його зустрів мій батько і привіз до Львова. Там же Владислав пішов у перший клас, а коли в 1992 році я повернувся до України і отримав призначення до військової частини, дислокованої у місті Рава-Руська, продовжив навчання там. Загалом же син навчався у п’ятьох школах. Атестат отримував в Українській школі-гімназії міста Сімферополя, після чого вступив на навчання до Військового інституту ВВ МВС України.

 

Спеціальність «Менеджмент» обирали із прицілом на майбутнє. Мовляв, якщо хлопець не захоче пов’язувати все життя з військом, то з економічною освітою не пропаде і на «гражданці». Проте він не просто прагнув носити погони, а марив гірським спецназом і крок за кроком наближався до своєї мети. На своєму останньому курсантському стажуванні Владислав половину терміну відбув на тилових посадах. Решту часу попросився постажуватися у легендарній «Лаванді» і після цього остаточно переконався у своєму покликанні. Юрій Володимирович Аллеров згадує:

– Я, чесно кажучи, спершу не був у захваті від такого рішення сина, пов’язував його із юнацьким максималізмом, захопленням гірською романтикою. Та й якось слабко уявляв молодого офіцера із дипломом тиловика на бойовій посаді. Поставив умову, що Влад за останні півроку підтягне свої знання та навички з трьох основних військових предметів – тактики, вогневої підготовки та експлуатації бронетехніки – до рівня відмінника командного факультету. Викладачі відповідних кафедр на моє прохання погодились займатись із ним факультативно, решта залежала вже від нього. Перед випуском син успішно захистив диплом за своїм основним фахом і продемонстрував, чого він досяг за фахом своєї мрії.

 

Генерал-полковник Аллеров зізнається, що лише двічі у житті клопотав за сина. Перший раз 2006 року просив командування військ, щоб Владислава як виключення розподілили для подальшого проходження служби не за отриманою в інституті спеціальністю «тилове забезпечення військових частин», а на посаду командира бойової групи окремого загону спецпризначення. Другий – у 2015-му. Обійнявши посаду командувача НГУ, Юрій Володимирович звернувся до Президента України, аби син продовжив службу у своєму спецзагоні. Фахівця такого рівня бажало би мати у своїх лавах будь-яке відомство, але очолюваний полковником Аллеровим ОЗСП був без перебільшення його дітищем, і у розпал бойових дій він прагнув залишитись там і бути зі своїми хлопцями.

 

Владислав Юрійович з юності звик до відповідальності. Звик до того, що коли носиш відоме у військах прізвище, до тебе ставляться більш прискіпливо, а подекуди й спеціально додатково випробовують на міцність. Ще з лейтенантських часів у кримському спецзагоні його жартівливо прозвали «однофамільцем». Адже коли перевіряючий під час стройового огляду, почувши знайоме прізвище, запитав у хлопця, ким йому доводиться полковник Аллеров, той відповів, що вони просто однофамільці. Батько не образився, він усе розумів.

 

Та все ж, Владислав був хлопцем із гонором. Завжди мав свою думку, багато працював над тим, щоби довести і собі, і оточуючим, чого він вартий не як син генерала Аллерова, а як офіцер і фахівець своєї справи. Юрій Володимирович згадує, що коли вони пліч-о-пліч воювали під Донецьком, за себе він, звісно, не боявся. А ось за сина – дуже. Скільки разів Владислав виходив на такі завдання, з яких ніхто не міг сказати, повернеться він звідти живим, чи ні! Як батько він нікому не бажає пережити ці відчуття страшного очікування.

 

– В червні 2014 року тривали бої за Ясинувату. Я, як начальник Західного територіального управління, очолював оперативний резерв, до складу якого входили бійці калинівського «Ягуара» і наш ОЗСП – Владислав на той момент був заступником командира цього підрозділу. І от одного дня особовий склад очікує на бойовий виїзд. Я проходжу повз, і бачу як хлопці підбираються, побачивши начальство. У мене був позивний «Карпати» і я звик до таких, знаєте, «карпатських» шепітків. А тут чую: «Старий «Фокс» іде!». А «Фокс» – це позивний сина… Ось так прийшов час, коли не Влада стали сприймати як мого сина, а мене – як його батька, – констатує генерал-полковник Аллеров.

 

З 2014 року полковник Владислав Аллеров, як і всі гвардійські спецпризначенці, більше часу перебував у бойових відрядженнях, аніж за місцем постійної дислокації. 

 

2016 року Владислав Аллеров був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 

Подекуди – складні і небезпечні завдання доводилось виконувати безперервно упродовж багатьох місяців. Так, останнє довоєнне відрядження розпочалося в серпні 2021 року. Воно мало тривати 3 місяці, але через ускладнення оперативної обстановки було подовжене до п’яти. Лише у січні спецпризначенці повернулись до Львова, а 25 лютого загін було терміново передислоковано до Житомира – відбивати російський наступ на півночі країни. Через кілька днів полковник Аллеров і його підлеглі вже звільняли Макарів Київської області, випроваджували рашистів з Чернігівщини, а згодом – з Сумщини. Наступним районом виконання бойових завдань стала Харківщина. Тут львівські спецпризначенці воювали спільно зі своїми земляками – бійцями 80 окремої десантно-штурмової бригади.

 

Полковник Владислав Аллеров відповідав за проведення низки успішних операцій. Під його керівництвом було знищено не один десяток одиниць військової техніки, командні пункти, значну кількість живої сили окупантів. Боротьба точилася за кожне місто, кожне село, кожен метр нашої землі.

 

30 травня в районі Ізюма група спецпризначенців під командуванням полковника Аллерова отримала завдання висунутись на позиції, котрі ще кілька днів тому належали українцям, але ворогові вдалося відтиснути звідти наших армійців. Тепер же гвардійцям належало оточити і зачистити позиції, аби повернути їх законним господарям. «Орки» запросили підтримку артилерії, в результаті обстрілу один із бійців дістав поранення обох ніг. Полковник Аллеров наклав хлопцеві турнікети, передав його групі евакуації та продовжив бій, у якому. Щільним вогнем Владислав під обстрілом ворожої артилерії та мінометів забезпечив відхід групи. На жаль, сам дістав поранення, не сумісне із життям.

 

В останню путь 37-річного офіцера проводжали 1 червня на Личаківському цвинтарі у Львові. 

 

Указом Президента України від 27 грудня 2022 року №892/2022 полковнику Владиславу Аллерову було посмертно присвоєно звання Героя України.

 

– До останнього я мав надію, що ми разом звільнятимемо Крим, з яким нашу родину пов’язує багато чого. Це не лише місце служби, моє і сина. Батьки моїх батьків поховані в Сімферополі, мій дід воював, партизанив, і був почесним громадянином міста Феодосії. Другий дід був головою ради ветеранів АРК… І старший син Владислава, Микита, народився там. Тобто Крим – це наш Крим. Все одно ми повернемось і будемо його звільняти. І як не син, то онук ступить на цю землю, – впевнений Юрій Володимирович.